Корисне використання дорослими своєї сили

В попередній публікації я фокусувалася на тому, як батьки або спеціалісти можуть відчути, що їх дії (рухи, маніпулювання тілом дитини, вислови щодо дитини, очікування, порівняння своєї дитини з іншою ("кращою"), блокування дослідницької діяльності дитини, примусове годування, надмірний контроль дитини, вмовляння, маніпуляції тощо) – це насправді насильство: фізичне або психічне, явне або приховане. Насильство, яке, окрім руйнування довіри, гармонійних близьких стосунків з батьками, ускладнює розвиток дитини. Насильство, яке не має ніякої користі, тільки шкоду приносить.

Ця публікація про інше, про те, коли сила дорослого дуже потрібна. Про те, якщо дорослий цієї сили не має або не вміє екологічно користуватися цією силою, розвиток дитини також ускладнюється, блокується саме в тих ситуаціях, коли впевнений, сильний, добрий, "свій" дорослий був дуже потрібен, але кудись "зник", не витримав накалу, не зміг підтримувати контакт зі своєю дитиною, бо налякався її бурхливих проявів.

Про що я? У житті кожної діади "дитина - мама/тато" є багато ситуацій, коли відповідальні батьки знайомлять свою дитину з реальнім світом і з тим, що в цьому світі щось "не можна", а щось "треба". Цей набір залежить від віку дитини, менталітету батьків, сімейних цінностей... але цей набір існує.

Це такі різні зрозумілі правила:

"мальчика в песочнице по голове лопаткой не бъем"

"на дорогу не бежим"

"окурки не поднимаем с земли и не жуем"

"руки в трусах не держим, исследуем свои гениталии в ванной или в спальне, когда нет зрителей"

"когда пора уходить, то пора уходить и уходим"

"краску и воду разливаем там, где мама разрешила"

"острыми предметами не играем"

"грязные руки моем"

"папины очки на пол не бросаем" и т.д.

Как видно из этих примеров, активность ребенка приходится блокировать в некоторых случаях. И здесь есть несколько моментов, на которых я хотела бы остановиться.

• Когда нужно блокировать ребенка (не давать ему что-то делать, не разрешать) или, наоборот, делать что-то помимо воли ребенка (прививку, например) важно использовать свою силу правильно. Именно здесь нужен сильный, добрый, "свой" взрослый.
  Сила здесь нужна для того, чтобы выдержать реакцию ребенка (не испугаться, не начать врать, отвлекать, или соглашаться на все, что ребенок хочет). Также сила здесь нужна, чтобы быть способным транслировать ребенку: "Я вижу, тебе непросто. Я с тобой. Мы это пройдем вместе".
  
  Сила должна быть доброй, сочувствие искренним, сердце открытым, чувства (боль, страх, отчаянье, бессилие, гнев) должны быть разделены с ребенком так, чтобы ребенок не в одиночестве это все переживал.
  
  Если Вы можете разделить с ребенком его чувства, тогда и он сможет их выдерживать и не заходиться в истерике. Осознав, что Вы замечаете и уважаете его чувства, ребенок начнет узнавать себя, понимать свой внутренний мир, формировать самосознание... Вместо того, чтобы тотально страдать в одиночестве.

• Важно, чтобы этих правил (когда приходится блокировать ребенка) не было бы слишком много. Чтобы были только "мудрые" правила.
  Например, я считаю излишним говорить ребенку "Кажи тьотє "дякую"" або "Кажи "до побачення"... Це насильство тому, що Ви вирішуєте, що дитині треба робити і хочете, щоб дитина це виконала. Насильство це невиправдане. Краще дочекатися, коли дитина сама захоче сказати "дякую" і "до побачення", бо захоче висловити те, що відчуває - подяку, бажання попрощатися. Дитина це обов'язково зробить, якщо Ви самі кажете іншим "дякую" і "до побачення" відверто і смачно. Дитина спостерігатиме та почне робити це також, але з усвідомленням. Тож це може почекати і можна занадто не напружуватися в цьому питанні.
  Буває, що дитина кроку не може ступити без того, щоб їй хтось з батьків не сказав, що саме зараз вона "повинна" робити або відчувати. Таке керування не корисне, навпаки - шкідливе.

• Ще важливо відрізняти насильство над дитиною від використання сили там, де треба.
  
  Вимагати від дворічної дитини, щоб вона спокійно сиділа за столиком - це насильство.
  Не давати дитині виривати зі своєї голови волосся - це виставляти власні кордони, це вчити дитину, що межа є. Вчити дитину, що є інші люди і вони можуть не хотіти того, що хочеш ти.
  
  Ставити без кінця тупі питання дитині, вмовляти її розповідати вірші або співати пісні "на публіку" - це насильство.
  Зупинити дитину, коли вона замахується камінням на дитячому майданчику - це знайомство дитини з тим, що є межі; є інші...
  
  Викликати в дитині почуття сорому або провини (коли батькам самим соромно або вони розчаровані, казати "Бачиш, ти не дав хлопчику свою машинку і він плаче") - це насильство. Ваша дитина має право "не дати машинку", а той хлопчик має право заплакати. Краще поважати ці права і тоді не буде токсичного сорому та провини.
  
  Зупиняти свою дитину, коли вона хоче відібрати чужу іграшку - це виховання. Якщо Ваша дитина від цього заплаче, то треба їй поспівчувати, але все одно цю машинку не вимолювати. Сказати "Хлопчик не хоче. Тобі сумно. Я розумію. Я з тобою трохи посумую. Але ж забирати не будемо".
  
  Якщо Ви знецінюєте почуття своєї дитини ("Ну чому ти невеселий? Дивись, як усім весело!") - це насильство.
  Якщо дитина без кінця очікує, що Ви будете з нею стрибати на великому м'ячі, а у Вас вже спина болить - це насильство над Вами, це не корисно для дитини. Для дитини корисно дізнатися, що є обмеження, що треба закінчувати. Дитина має право засмутитися від цього. А Ви маєте право закінчити стрибати.
  
  То скажіть, є різниця між насильством та корисним використанням сили дорослими?
  
  І останнє. Коли виставляємо кордони, коли робимо щось, що дитині неприємно і вона втрачає саморегуляцію, ми (дорослі) намагаємося їй допомогти себе відрегулювати.
  Це емоційні зусилля - прийняття ситуації, відчуття, що ми зможемо, що в нас достатньо сили. Розуміння, що саме ми можемо виконати цю роботу зі спів-регуляції та потім наша дитина навчиться регулювати себе сама.
  Окрім емоційного, в цих ситуаціях ще багато сенсорного.
  Як, знаючи особливості роботи сенсорних систем своєї дитини, допомогти їй заспокоїтися?

Про сенсорний аспект в цьому контексті

Дійсно, коли ми добре розуміємо, як працюють сенсорні системи в дитини, які саме відчуття можуть допомогти їй врегулювати себе, яка саме сенсорна стимуляція (гойдання, міцні обійми, щось інше) може допомогти нервовій системі заспокоїтися, - тож, коли ми добре це розуміємо, то можемо в критичній ситуації (істерика, епізод гніву, перезбудження тощо) допомогти дитині максимально вдало.

Справа в тому, що для різних дітей та різних дорослих це буде різний спосіб. Тому, коли я чую від батьків на першій консультації: "Як мені себе поводити, коли дитина починає кричати, втрачає саморегуляцію, б'ється...?", то я зазвичай кажу: "Потрібно дослідити, який спосіб буде підходити саме Вашій дитині та Вам. Для цього треба спостерігати, експериментувати, аналізувати. Готового рецепту нема й бути не може."

За чим спостерігати? За тим, як працює в дитини сприйняття зовнішніх та внутрішніх сенсорних сигналів, а також як працює обробка цієї сенсорної інформації.

Для розвитку дитини ці спостереження дорослих - дуже важливі. Бо розвиток починається саме з того, як саме дитина сприймає світ та себе, який сенс надає тому, що бачить, чує, відчуває шкірою, м'язами, відчуває на смак, на нюх, вестибулярною системою та від внутрішніх органів.

З цих відчуттів, а також з сенсів, які дитина їм надає, починає складатися картина світу та себе. І, якщо одна або кілька сенсорних систем, наприклад, гіперчутлива, то відповідну інформацію дитина відчуває настільки сильно, що інформація по інших сенсорних каналах губиться... і дитині складно побачити ситуацію так, як бачимо її ми. Може навіть складатися враження, що дитина ніби живе в іншому світі. Так, для неї цей світ виглядає по-іншому, й розбіжності з нашим баченням можуть бути дуже суттєвими.

Одна з головних ідей DIRFloortime полягає в тому, що спочатку дорослий намагається потрапити у "світ дитини", а потім потрохи виходить з дитиною в "наш спільний світ", "тримаючи дитину за руку".

Як це відбувається? Дорослий допомагає дитині надавати сенси тому, що дитина ЗАРАЗ відчуває.

Наприклад, дорослий помічає, що дитина фокусує свою увагу на тому, як її пальчик повільно торкається сторінки книжки і рухає трохи вперед-назад сторінку та під час цього руху то з'являється, то зникає частина зображення з наступної сторінки, і тоді дорослий каже: "Ой, бачу м'яч! Ой, м'ячик зник! Як це в тебе виходить?" Дитина відчуває, що те, що цікаво їх, цікаво й мамі/татові, з'являється спільна тема для дослідження, обговорення, гри; при цьому з'являється природно, невимушено, із задоволенням. Це буде корисним для розвитку сенсорної інтеграції, для розвитку здібностей бути в контакті, комунікувати, помічати та цінувати свої рухи, відчувати себе таким, який робить щось, що дорослому теж цікаво...

Коли дитина робить ці рухи пальчиком і впливає цими рухами на сторінку книжки, водночас мозок дитини обробляє зорову, тактильну, пропріоцептивну та вестибулярну інформацію, тобто мозок інтегрує сигнали з цих сенсорних каналів і дитина отримує новий досвід, досліджує фізичні властивості світу, тобто пізнає навколишній світ. Вона під час цих рухів концентрує свою увагу та досліджує, як зникає зображення м'ячика, коли одна сторінка закриває іншу. Саме ці дії, ці усвідомлення важливі ЗАРАЗ для розвитку дитини. І треба, щоб дорослий помітив це і був поруч. Щоб допоміг надати сенс.

Дорослий, звісно, може не помітити, де саме ЗАРАЗ увага дитини, які саме ЗАРАЗ процеси відбуваються в психіці дитини, і казати: "Ну давай вже далі, давай - давай! Що там далі буде! Гортай давай". Тоді дитина перерве той процес, який для неї був цікавим та змістовним, й можливо стане робити те, що мама/тато очікує.

Таких ситуацій в житті маленької дитини кожного дня дуже багато. Якщо дорослі, які є поруч, почнуть дивитися уважніше, не поспішати, а підтримувати розвиток дитини саме в тому місці, де дитина вже концентрує свою увагу, де дитина вже має цікавість до світу та своїх відчуттів, багато чого зміниться на краще. І в стосунках, і в розвитку, і в якості контакту, і в здатності бачити-чути один одного, і в здатності домовлятися, і в здатності дитини регулювати себе, спираючись на свого дорослого.

Досить часто є про необхідність виставляти чітки кордони дитині в ситуаціях, які цього потребують.

Коли дитина чує чітке "ні", вона може відчути фрустрацію. Це неприємна емоція, коли тебе різко зупиняють люди, або об'єктивні обставини. Я писала раніше, що важливо, окрім цього чіткого "ні", ще якось показати дитині, що співчуваємо їй, що це дійсно складно - відмовитися від чогось, що дуже хочеться, але все одно - "ні". Тобто - баланс фрустрації та підтримки.

Ця фрустрація, скоріш за все, вплине на тілесні відчуття. В кожної дитини - по-різному. Якась дитина відчує, що хочеться впасти на підлогу всім тілом (отримати потужну пропріоцептивну стимуляцію). Якась дитина відчує, що хоче голосно вокалізувати (стимулювати водночас слуховий канал, та пропріоцептивний й тактильний). Хтось відчує, що хоче все розкидати (стимуляція зорового, вестибулярного, пропріоцептивного, тактильного, слухового каналів). Хтось... насправді, безліч цих варіантів. Коли ми бачимо це, то окрім підтримки емоційної, важливо дивитися й думати, яку саме стимуляцію дитина зараз шукає. Думати про це для того, щоб з часом запропонувати їй спосіб для заспокоєння більш соціально прийнятний.

Наприклад, хлопчик, коли фрустрований, намагається сильно щіпати однолітків в групі; я впевнено його обіймаю за плечі і трішки розкачуюся разом з ним. Кажу при цьому: "Тобі непросто зараз. Я відчуваю. Я з тобою. Буду стільки, скільки потрібно. Коли стане легше, то відпущу." Потім, вже вдома, коли він відчуває фрустрацію, то підходить до мами й показує, як саме його за плечі потримати і трішки розкачуватися з ноги на ногу. Це заспокоює.

Але з іншим це не спрацьовує. Щоб знайти спосіб, який допоможе саме Вашій дитині, потрібно бути дуже уважними. Дуже спів-налаштованими. Дуже щирими та відкритими. І тоді вийде.