Сльози марності

Хочу поділитися своїми спостереженнями та думками стосовно концепту "сльози марності".

Про що йдеться.

Цей концепт належить Ньюфелду.

Якщо коротко, то "сльози марності" важливі для психічного розвитку.

Коли дитина (це також має сенс для дорослої людини, але зараз сфокусуємось на психічному розвитку дитини), коли дитина відчуває фрустрацію, гнів тощо, то важливо, щоб батьки, або дорослі, які поруч, не відволікали, не лякалися, а визнавали ці емоції (фрустрацію, гнів) і супроводжували дитину в процесі, коли гнів потрохи перетвориться в сльози.

Це перетворення дійсно може відбутися, якщо щиро та з повагою проживати з дитиною її гнів та фрустрацію. Визнавати актуальний емоційний стан дитини, не знецінювати його, не намагатися "переключити" на щось приємне, радісне (типу "А подивись туди, яка гарна пташка! А давай підемо та купимо морозиво! тощо).

Сам по собі процес поступового зменшення гніву й перехід до усвідомлення та прийняття того, що є речі, які ти змінити не взмозі - суттевий крок в розвитку людини. Майже екзистенційний крок.

Таке життя! Так буває... Те, що зламалося, не завжди можна поремонтувати так, щоб стало як нове... Ти хочеш машинку, але хлопчик не готовий тобі дати свою машинку. Так буває... Ти хочеш стрибати на маминому животі, але мама не дозволяє, їй це не подобається. Так буває... Ти хотів щось, а тебе не зрозуміли. Так буває... І іноді це вже не можна виправити.

Зрозуміти, що не все в житті буде завжди так, як хочеш - це цінний досвід. Якщо батьки допомагають дитині отримувати цей досвід, це розвиває психіку дитини.

Поява сліз марності означає, що процес проживання гніву завершується.

Сльози добре впливають на нервову систему. Зменшується напруга. Змінюється гормональний фон. Відчувається приємне розслаблення, через деякий час відновлюється психічний ресурс, з'являється знову інтерес до світу, бажання спілкуватися, досліджувати, експериментувати, навчатися, дізнаватися нове... Тобто дитина знову потрапляє у вікно оптимального збудження, яке є передумовою гарного спілкування, взаємодії та навчання.

Взагалі то я вважаю цей концепт корисним.

Але на практиці спостерігаю деколи, на мій погляд, недостатнє розуміння цього концепту.

Спостерігаю це, спілкуючись з мамами, які проходять навчання в Інституті Ньюфелда, та зі спеціалістами, які там навчаються також.

Виглядає це приблизно так.

Дитина дійсно відчуває гнів. Це помітно і по тому, як вона рухається, і по виразу обличчя, і по словах, і по інтонації... Мама кидається до дитини, робить дуже стурбуване, майже страждаюче, обличчя... Дитина, побачивши цей вираз маминого обличчя, каже стереотипно: "сльози заблоковані". Тобто дитина розуміє, що від неї чекають сліз прямо зараз... (але ж сама дитина цього не відчувала, дитині плакати ще не хотілося, дитина відчувала злість; і було б дуже корисно саме супроводжувати дитину в цьому переживанні злості...)

Інший випадок. Дитина вередує, демонструє розгубленість, недостатньо впевнена, не знає, чого хоче, не може сконцентруватися... і т.д. Мама каже: "Поплачь. Я вижу тебе нужно поплакать. Пожалуйста, поплачь". Якщо спостерігати ззовні, це виглядає, як насилля. (тебе вимушують плакати, коли ти відчуваєш зовсім інші почуття, - за тебе вирішили, що ти повинен відчувати).

І ще один. Дорослий підтримує дитину, коли вона вже плаче. Дитина потрохи заспокоюється. Але дорослий чомусь вирішує, що це зарано та спеціально повертається до ситуації, яка привела дитину до сліз, для того, щоб дитина ще поплакала. Мені це здається штучним.

Я впевнена, що наша (дорослих) роль - супроводжувати саме ті процеси (з їх ритмом, швидкістю та інтенсивністю), які в цей момент є актуальними процесами психіки дитини. Не треба нав'язувати свої емоції, свій ритм. Не треба вимушувати дитину плакати тоді, коли вона зла. Не треба нагадувати про сльози тоді, коли дитина розгублена, або разрегульована.

Якщо ж сльози з'явилися, то супроводжуємо ці сльози. Щиро. Відверто. З повагою. З підтримкою. Без насилля.

Прим. Коли я пишу "супроводжували гнів", або "супроводжували дитину в цьому проживанні злості", я не маю на увазі схвалення гніву та злості - я маю на увазі валідізацію цих почуттів. Прийняття. І в той же час це не означає, що я дозволю дитині когось бити, щось цінне ламати тощо.

Визнання емоції, повага до емоції зовсім не означають, що меж немає.