Floortime: чим він є, а чим не є

Floortime: What It Really Is, And What It Isn't by Stanley I. Greenspan, M.D.
(pdf оригіналу)

автор: Доктор Стенлі Ґрінспен; переклад Київського Флортайм Центру
(pdf перекладу)

Floortime, як ви знаєте, – це серце нашої моделі DIR/Floortime, а також ядро комплексної програми для немовлят, маленьких дітей і родин з дітьми з різними проблемами розвитку, враховуючи розлади аутистичного спектру. Ця комплексна програма полягає в роботі над усіма елементами моделі DIR/Floortime: функціональні емоційні стадії розвитку, індивідуальні відмінності у процесах обробки сенсорної інформації та створення стосунків, які допоможуть дитині просуватися у процесі розвитку, – тобто це стосунки, які налаштовані на індивідуальні відмінності дитини, які в свою чергу допомагають дитині підніматися по сходинках розвитку, опановуючи кожну стадію функціонально-емоційного розвитку, на яку вони здатні. Модель DIR/Floortime часто також включає в себе не тільки Флортайм, а ще й такі терапії, як логопедія, ерготерапія, фізична терапія, навчальні програми, консультаційна підтримка для батьків, і також інтенсивні домашні програми разом зі шкільними програмами.

Зараз сфокусуємо свою увагу саме на компоненті Флортайм, який є ядром домашнього компоненту і також шкільного. Інакше кажучи, Флортайм – це певна техніка, під час виконання якої ми сідаємо на підлогу та працюємо з дитиною над тим, аби вона опановувала стадії розвитку. Проте це також філософія, яка спрямовує ерготерапевтів, логопедів і вчителів у їхній роботі з дітьми. Тож слід дивитися на Флортайм з двох точок зору:

Специфічна техніка, під час виконання якої мама чи тато грають на підлозі з маленьким Джонні або Сьюзі протягом 20 або більше хвилин.
Загальна філософія, яка характеризує всі взаємодії з дитиною, адже всі взаємодії мають включати в себе як ознаки Флортайм, так і певні цілі цієї взаємодії, чи це логопедія, чи ерготерапія, чи особливий комплекс навчальних цілей.

Думаючи про те, чим Флортайм є і чим він не є, ми дамо йому таке визначення, яке допоможе і спеціалістам, і батькам зрозуміти, чому Флортайм це фундамент, двигун, що запускає модель DIR/Floortime та керує розвитком. І в основі нашого визначення Флортайм лежать два так званих акценти, які іноді працюють разом дуже легко, а іноді можуть здаватися повними протилежностями:

Слідувати за дитиною
Приєднатися до світу дитини та затягнути її у спільний світ, аби допомогти їй опанувати функціональні емоційні стадії розвитку (ФЕСР).

Ми маємо завжди пам’ятати про ці дві полярності, тенденції або виміри Флортайм.

Слідувати за дитиною

Найбільш поширеним виміром Флортайм є слідування за дитиною та її природними інтересами. Чому ми слідуємо за дитиною? Зрештою, ми намагаємося навчити дитину певним речам, а за всю історію навчання нам часто здавалося, що зазвичай дітей вчать тому, що вони не хочуть вчити, що нам не можна дозволяти дитині робити те, що вона хоче, бо так історично склалося, що дітей вважають істотами, які керуються інстинктами; істотами з “примітивними задоволеннями”, які ніколи не соціалізуються, якщо ми просто будемо робити те, що вони хочуть, і слідуватимемо за ними. Тож нащо ми слідуємо за дитиною?..

Що ж, інтереси дитини та її мотиви це вікно до її емоційного життя. Через інтереси дитини, через її природні бажання, ми отримуємо картинку того, що саме приносить задоволення дитині та що їй подобається. Наприклад, дитина без перестанку дивиться на вентилятор. Така поведінка зазвичай здається нам недоречною і такою, якої хочеться уникати. Проте щось у цьому є важливе та приємне для дитини. Дитина тре певне місце на підлозі знову та знов. Щось у цьому є важливе та приємне для дитини. Дитина постійно відчиняє та зачиняє двері або безцільно блукає по кімнаті. Тож ми завжди починаємо з запитання, яке має бути поставлене: чому маленький Джонні або Сьюзі робить це? І проста відповідь, що це через те, що в нього чи в неї є ось такий розлад; що це через її аутизм, чи через синдром Дауна, чи через те, що в неї “те і се”, – і це не відповідає на запитання.

Маленькі Джонні та Сьюзі – це люди. В них можуть бути розлади або проблеми у розвитку, але вони не є самим розладом або самою проблемою. Вони – люди з реальними почуттями та бажаннями. Можливо, іноді вони не можуть це виразити або сказати нам про це, тоді ми маємо здогадуватися про це, спираючись на їхню поведінку, якщо вони не можуть самі нам сказати: що це каже нам про те, що приносить їм задоволення у житті? Що приносить їм радість? Чому це має значення для них? Тож спочатку ми слідуємо за ними, адже першою метою є приєднатися до їхнього світу, але не просто залишитися там із ними, а витягнути їх у спільний світ, де вони – частина цього світу разом із нами. Розвиток розпочинається там, де зароджуються стосунки між дорослим та дитиною, коли вони приєднуються до спільного світу. Таке відбувається не тільки з людьми. Це відбувається із приматами, наприклад, шимпанзе. Таке відбувається навіть з іншими ссавцями, коли ми, наприклад, бачимо, як песик грає зі своєю мамою разом. Тож в багатьох формах життя розвиток починається зі спільного світу між опікуном і безпомічним немовлям.

Тож мета полягає в тому, аби запросити дитину з її світу в наш спільний світ, проте ми не хочемо затягувати її, коли вона кричить і плаче. Ми хочемо затягнути її зі справжнім теплом і насолодою. Ми хочемо, аби дитина сама захотіла знаходитися у спільному світі, та в цьому ключ. Як же нам допомогти дитині захотіти бути у спільному світі із нами? За багато різних причин дитина могла вирішити бути більш заглибленою в себе або більш безцільною та у своєму власному світі. Що ж змотивує її стати частиною спільного світу? Першою мотивацією може бути те, що, коли ви приєднаєтеся до її світу, ви покажете, що можете поважати те, в чому вона зацікавлена. Тож, коли дитина безцільно блукає по кімнаті та стрибає, ми блукаємо та стрибаємо з нею. Тоді дитина отримує досвід партнерства у безцільному блуканні та стрибанні. Або ми можемо терти місце на підлозі разом з дитиною. Але це тільки одна частина рівняння – слідування за нею. Якщо дитина пересуває машинку, ми можемо робити це разом з нею. Ми можемо поставити руку на шляху машинки так, ніби це тунель, аби вона проїхала крізь нього. Та все це різні способи слідування за дитиною, різні способи того, як зайти в її світ, аби затягнути у спільний. Ми побачимо, що дитина, замість того, щоб виглядати роздратованою або втікати від нас, починає привітно поглядати на нас і посміхатися. Це початок того спільного світу.

Приєднатися до світу дитини та затягнути її у спільний світ, аби допомогти їй опанувати функціональні емоційні стадії розвитку (ФЕСР)

Слідування за дитиною це тільки перша половина рівняння; одна половина цієї динаміки, яку ми називаємо Флортайм. І є друга половина. Інша частина, де ми приєднуємося до світу дитини і затягуємо її в наш спільний світ, аби допомогти їй опановувати ФЕСР. Це фундамент емоційного, соціального, мовленнєвого та інтелектуального розвитку. Коли ми говоримо про ФЕСР, ми говоримо про основи стосунків, комунікації та мислення.

Тож у приєднанні до їхнього світу ми маємо більш велику мету. Ми хочемо затягнути їх у наш спільний світ, аби навчити їх та допомогти їм навчитися тому, як концентрувати увагу та бути присутніми, як будувати стосунки зі справжньою теплотою, як бути цілеспрямованими та брати ініціативу на себе, і як мати двосторонній потік комунікації з нами через жести, а пізніше й слова. Ми хочемо навчити їх вирішувати проблеми та встановлювати послідовність дій і залучити їх до тривалої взаємодії з їхнім оточенням та людьми в їхньому оточенні. Ми хочемо навчити їх креативно, а потім і логічно використовувати свої ідеї, а потім допомагати їм просуватися по сходинках розвитку до того моменту, коли вони не тільки використовують ідеї креативно і логічно, а вже справді показують високий рівень рефлексивного мислення, емпатії та розуміння світу, таким чином маючи змогу оцінювати свої власні думки та почуття і казати такі речі, як: “Боже, сьогодні я більш злий, ніж мав би бути” або “Я погоджуюся із Марком Твеном, та не погоджуюся із Толстим, адже Твен був вихований у схожій манері, як я.” Ось у цьому і полягає наша мета входу в їхній світ – допомогти їм бути емпатичними, креативними, логічними та рефлексивними індивідуальностями. Не кожна дитина здатна на опанування найвищого рівня рефлексивного мислення, але більшість дітей здатні просуватися вгору по сходах розвитку. Як ми дослідили, значна підгрупа дітей здатна досягти найвищих рівнів, незважаючи на їхній первинний діагноз. Тож це і є друга частина Флортайм – допомогти дитині опанувати ФЕСР – її базові соціальні, емоційні, інтелектуальні, мовленнєві та академічні здібності.

Як же нам перейти від етапу приєднання до них до етапу допомоги в опануванні всіх цих пречудових стадій розвитку?

А тепер як нам використовувати “слідування за дитиною”, першу частину цього, аби дійсно мобілізувати та допомогти їй опанувати ці важливі етапи розвитку? Чи це так просто, як бігати довкола та стрибати разом із дитиною, або гратися на підлозі, складаючи кубики, або чи настільки ж це просто, як вдаряти з ними іграшки одна об одну? Чи настільки ж це просто, як вдавати дурня, видавати смішні звуки разом із ними чи грати в “муху-повторюху”? Інакше кажучи, як нам перейти від слідування за дитиною до допомоги їй в опануванні всіх цих пречудових стадій розвитку? Тепер ми говоримо про справжню майстерність застосування Флортайм; про справжню інфраструктуру Флортайм.

Інфраструктура Флортайм

Ми визначили шість головних стадій (здібностей) розвитку і три додаткових – у цілому дев’ять, які ми хочемо, аби всі діти опанували. Шість головних пов’язані з присутністю, будуванням стосунків, цільовою комунікацією, взаємодіями з вирішенням задач, креативним та логічним використанням ідей. Тож для цих головних шести стадій і для трьох більш просунутих рівнів рефлексивного мислення ми виробили кілька стратегій, під час виконання яких ми починаємо із приєднання до дитини, а потім використовуємо це для того, аби допомогти дитині хотіти навчатися кожній новій чудовій розвитковій здібності.

Тож, наприклад, аби допомогти дитині опанувати першу стадію спільної уваги – коли дитина постійно йде від нас – ми можемо пограти у таку гру, коли ми постійно перекриваємо дитині шлях і тоді вона має обійти нас. Та для того, аби зробити це, вона має подивитися на нас, щоб побачити, де саме ми знаходимося, адже ми перекриваємо їй дорогу. Тож це ніби невеличка гра у “кошенята-мишенята”. І ця гра є першим острівцем спільної уваги, коли дитина дивиться на нас і ми дивимося на неї у відповідь. Ми ще можемо побудувати такий ніби паркан, що пересувається, зі своїх рук і оточити дитину, та при цьому не чіпаючи її, і тоді для того, аби продовжити тинятися по кімнаті, їй доведеться підняти наші руки. І це вимагає від неї звернути на нас увагу; визнати наше існування як окремої від неї людини. Це початок спільної уваги. Це також початок взаємодії, бо вона тепер залучена до спільної справи з нами. Цікаво також те, що це навіть початок цілеспрямованої дії, адже вона піднімає наші руки, аби мати змогу продовжити ходити по кімнаті. Наприклад, дитина має улюблену іграшку, до якої вона просто хоче торкатися і з якою хоче гратися, кидаючи її на підлогу. Ми ховаємо ту улюблену іграшку за дверима і показуємо їй. Тепер вона стукає у двері й ми кажемо: “Допомогти тобі? Допомогти тобі?” І вже за якийсь час вона братиме нашу руку і кластиме її на ручку дверей, аби ми допомогли їй відчинити двері. А вже за три тижні дитина казатиме “від, від, від” і врешті-решт “від-чи-ни”, аби ми відчинили двері й дістали її улюблену іграшку. Тож тепер, слідуючи за дитиною, ми змогли активувати не тільки увагу, залученість та цілеспрямованість дій, а ще й вирішення задач і навіть початок використання слів. Ми називаємо такі стратегії “ігрові перешкоди”, і вони підходять для тих дітей, що уникають контакту, або тих, що безцільно поводяться, – в таких випадках ці стратегії необхідні. Тим не менш, часто вони не є необхідними. Як у випадку з дитиною, що пересуває машинки вперед і назад, а ми ставимо руку так, ніби це тунель, і дитина може подивитися на це, широко посміхнутися нам і просунути машинку прямо у тунель. Тепер у нас є спільна увага, залучення, цілеспрямована дія і трохи вирішення задач, і зрештою ми навіть можемо додати слово “ма-шин-ка, ж-ж-ж?” і вона може повторити це, й тоді в нас буде ще й початок слів. Ми навіть можемо дати їй вибір: “Ти хочеш, аби машинка поїхала в тунель або в гараж?” Дитина тоді може вимовити “га, га”, маючи на увазі “гараж” і показати на те місце. І тоді паралельно з використанням слів у нас ще є і процес мислення.

Тож, є стратегії, під час виконання яких ми слідуємо за дитиною, допомагаючи їй робити те, що вона хоче робити, і це затягує її в наш спільний світ і допомагає їй опановувати різні стадії розвитку. І у нас є стратегії “ігрових перешкод”.

Мета полягає в тому, аби з одного боку слідувати за дитиною, та в той же час створювати можливості та перешкоди для неї, аби допомогти їй опанувати кожну функціональну емоційну стадію розвитку. У цьому і полягає “двоякість” Флортайм, його дві різні полярності: приєднатися до дитини в її ритмах, в її задоволенні, але при цьому керувати процесом, напрявляти, аби затягнути дитину у спільний світ – той світ, де вона може опановувати кожну зі своїх функціональних емоційних стадій. І це означає створювати систематичні перешкоди для дитини, аби опановувати кожен рівень розвитку. Саме у створенні цих систематичних перешкод (у викликах, челленджах) і застосовуються специфічні техніки та стратегії Флортайм. Тож Флортайм – це не просто слідування за дитиною, що запускає нас у емоційний світ дитини, допомагає дитині добре почуватися, таким чином маючи змогу будувати з нами стосунки, хотіти розділяти з нами увагу і вчитися у нас. Після цього ми ще й створюємо перешкоди, аби допомогти дитині підніматися вище по рівнях будування стосунків, комунікації та мислення.

Отже, коли ви думаєте про Флортайм, я завжди прошу вас пам’ятати про ці його дві полярності – слідування за дитиною та створення перешкод для неї для опанування нових стадій. Ми завжди намагаємося розширити здібності дітей, враховуючи їхні теперішні здатності, якими вони володіють, – деякі діти можуть трішки вміти будувати стосунки та бути трішки цілеспрямованими – тож ми підтримуємо та розширюємо ці здібності, а потім підходимо до наступних. Якщо дитина може бути трішки цілеспрямованою, ми заохочуємо її бути дуже цілеспрямованою. Якщо вона може відкривати та закривати те, що ми називаємо комунікативними циклами, і, наприклад, три чи чотири таких циклів, де спостерігається двостороння комунікація з жестами, ми хочемо дійти до семи і восьми таких циклів, а потім до десяти і до двадцяти, поки не отримаємо п’ятдесят і більше. Якщо дитина вже вимовляє кілька слів, ми хочемо розширити це до двосторонніх діалогів. В цьому і є суть Флортайм.

Тепер, аби зробити це, аби взаємодіяти у такій Флортайм-комунікації, де ми слідуємо за дитиною та в той же час створюємо перешкоди для неї, аби вона опановувала свої ФЕСР, свої нові досягнення – для цього нам треба спів-налаштуватися з її індивідуальними відмінностями в обробці сенсорної інформації! Якщо дитина, наприклад, гіпо-чутлива до дотиків і звуків, нам треба бути дуже енергійними, затягуючи дитину в наш спільний світ. Якщо дитина гіпер-чутлива до дотиків і звуків, прикриває свої вуха та може швидко перевантажуватися, нам доведеться бути дуже заспокійливими в процесі гри. У багатьох дітей змішується гіпер- та гіпо-реактивність до стимулів, тому нам доведеться бути і заспокійливими, і енергійними, і наполягаючими, але з м’яким голосом, наприклад, пошепки: “Тут! Тут!” – і все це водночас. Також треба звертати увагу на те, як дитина обробляє аудіальну інформацію, та її мовленнєві здібності. Ми не ставимо на меті уповільнити свою мову або говорити монотонно; спростити світ мови, аби допомогти дитині налаштуватися на наші слова, бо вони можуть повільно їх сприймати. Нашою метою є тримати нормальний ритм обробки аудіальної інформації, адже це більш приємно для дитини, і справді дитині буде легше сприймати нормальний ритм, та ми можемо використовувати прості фрази та повторювати їх. Тож, якщо ми намагаємося сказати “відчини двері”, то це не “відчинииии” монотонним голосом, а співуче: “Відчинити двері? Відчини?” – і показуємо дитині. Тож це робиться з енергією і ритмом, але простими фразами. І ми повторюватимемо їх, поки дитина не зрозуміє і поки не запам’ятає. Але це все залежить від того, як дитина обробляє аудіальну інформацію. У випадку із візуально-просторовим сприйняттям, деякі діти можуть мати хорошу візуальну пам’ять, та не бачать лісу за деревами і поки не дуже добре вирішують візуальні задачі. Тож ми можемо використовувати багато візуальних сигналів, враховуючи навички дитини, і допомогти їй зайти в наш спільний світ і бути його частиною. У багатьох дітей є проблеми з моторним плануванням та послідовністю рухів. Тоді треба починати з простих дій і йти у напрямку до більш складних рухів. Тож нам треба налаштуватися на індивідуальні відмінності дитини, аби створювати для неї певні перешкоди для опанування різних стадій.

Також нам треба присвячувати увагу самим собі як опікунам, членам сім’ї, терапевтам. Які наші природні сильні та слабкі сторони? Що нам легко вдається робити? Чи ми високоенергійна людина та ідеально підходимо для дитини з гіпо-реактивністю, яка потребує багато енергійності та залучення, приваблювання, але нам важко бути заспокійливими? Чи ми чудова заспокійлива людина і підходимо для гіпер-чутливих дітей, які потребують багато спокою та гармонії, але нам важко заряджати енергією тих дітей, що гіпо-реактивні? Які наші власні сильні та слабкі сторони? Чи треба нам сприймати те, що дитина нас уникає, як особисте відторгнення, і через це закритися і не старатися наполегливо? Чи треба сприймати те, що дитина нас уникає, тікає, як відторгнення, і тому навпаки старатися надто сильно, нав’язуватися, незважаючи на невдоволення дитини, та намагатися схопити дитину та змусити її звернути увагу на нас, а не мирно залучати дитину до цих стосунків? Тож треба звертати увагу на наші власні індивідуальні особливості, наші сімейні паттерни та, як терапевти, на наші терапевтичні навички і стратегії і визначати, з якими дітьми нам легше, а з якими важче. Коли ми ставимо ці важкі запитання, тоді ми можемо правильно налаштувати наші стратегії, аби вони зустрілися з індивідуальними відмінностями дитини; створити навчальні взаємодії, які потрібні тій дитині.

Тож Флортайм включає в себе цю полярність між слідуванням за природним інтересом дитини і її задоволеннями з одного боку та створенням перешкод для неї з іншого. Дитина ніколи просто так не займається безцільною активністю, і ми ніколи просто так не приєднуємося до неї. Для того, аби зробити це, ми звертаємо увагу на її індивідуальні відмінності та на наші власні унікальні характеристики як опікунів, членів сім’ї, та на наші власні сімейні паттерни.

Багато батьків звертаються до мене з такою проблемою: “Я вже не знаю, що мені робити, я спробував уже все, що міг, і нічого не працює.” Моя відповідь завжди однакова: не відчувайте тиск від того, що треба багато чогось робити. Мета не настільки сфокусована на тому, що саме робите ви. Головна мета в тому, аби спостерігати за тим, що робить ваша дитина. Тож, коли батьки кажуть, що відчувають себе так, ніби вони застрягли (багато батьків кажуть мені таке), я раджу зупинитися на хвильку, відпочити та просто спостерігати. Поставте собі запитання: “Як мені розвинути те, чим Джонні або Сьюзі займається? Як мені розвинути їхнє задоволення?” Часто відповіддю є: “Та вони ж нічим і не займаються, вони просто ходять, або просто вдаряють предмети, або просто блукають.” Я тоді відповідаю, що це вже є щось. Вони завжди займаються чимось. Як можна це розвинути? Що робити? Поставте собі це запитання. Тож ви приєднуєтеся до дітей, приєднуючись до їхніх занять. Можна навіть почати з повторення їхніх дій. Та потім треба підняти це на новий рівень. Як розпочати взаємодію? Тут найважливішим є слідувати за ініціативою дитини. Ми не просто хочемо робити щось по відношенню до дитини, ми хочемо, аби й дитина робила щось по відношенню до нас. Тому ми спонукаємо дитину робити щось до нас, а не навпаки. Часто можна розпочати гарну взаємодію з невеликої гри в лоскотання чи гойдання. Деяким дітям подобається, коли їх гойдають, і вони люблять залазити на плечі татка і багато рухатися. І цього достатньо, аби це все розпочати. Ми робимо щось для дитини, щось, що ми знаємо, що їй подобається. Але як зробити так, аби дитина теж почала робити щось для нас? Як тільки хлопчик опиняється на наших плечах, йому доводиться жестикулювати, або видати звук, або якимось чином показати нам, що він хоче, аби “кінь” продовжив іти чи “літак” знову злетів. Тому ми створюємо певні

умови для того, аби дитина прийняла цей виклик і взяла ініціативу на себе. Якщо ми чешемо дитині спинку, вона навіть може показувати нам, яке саме місце на спинці вона хоче, щоб ми почесали, чи саме животик, чи ручки. Якщо ми граємо у гру з пальчиками на руках чи на ногах, то запитуємо, яку саме ніжку треба почесати, які саме пальці та на якій саме ніжці, і дитина може показати нам, рухаючи тією ніжкою. Отже, ми завжди спонукаємо дитину брати ініціативу на себе, а не робимо за неї.

Як тільки взаємодія розростається, як тільки в нас з’являється двостороння комунікація, де ми маємо увагу, залученість та цілеспрямовану комунікацію, тоді найбільше питання, що постає, (і це найбільший пропуск, який я помічаю, і найважча частина як для професіоналів, так і для батьків, опікунів та вихователів) – це як же нам отримати саме довготривалий потік комунікації. Інакше кажучи, діти часто йдуть на контакт, коли вже можуть бути цілеспрямованими із жестами: посмішкою, кивками, жестами рук та позою – а також врешті-решт зі словами. Але найважчим для дітей, а особливо для дітей з труднощами в розвитку, включаючи аутизм, є те, як саме перетворити цю комунікацію на довготривалу. Як мати не тільки одну взаємодію, де вони використовують одне слово або один жест, а як перетворити її на 50 чи 100 двосторонніх взаємодій поспіль, аби таким чином вести справжню розмову. Аби таким чином дитина взаємодіяла, спілкувалася з кимось протягом 10 чи 15 хвилин, і аби ця розмова відчувалася як діалог з хорошим двостороннім ритмом. І в цьому і полягає найважча задача – в тому, аби отримати цей довготривалий потік. Тут моя порада дуже, дуже проста: зробіть цю задачу головною. Не нехтуйте нею. Інакше кажучи, це важко зробити, та ми все одно хочемо продовжувати рухатися в цьому напрямку. Наприклад, дитина хоче відчинити двері та вийти з кімнати – ми можемо зробити цей процес 10-кроковою взаємодією, а не 1-кроковою. Що ж, мама не може відчинити двері, йди попроси татка. Дитина тягне тата, а йому важко впоратися з цим. “Можеш показати, куди повернути ручку?” – і дитина показує вам. І дитина може видати звук, аби двері відчинилися, і так далі, поки ви не отримаєте 10 комунікативних циклів у цьому процесі замість одного у простій дії відчинення дверей. Розширювання комунікативних циклів, отримування довготривалого потоку комунікації, в якому дитина бере ініціативу на себе, де ми не робимо за неї, і справжній довготривалий потік – це не просто повторення тієї самої дії знову та знов. Дитина може хотіти рухати машинку вперед і назад, але якщо ми рухатимемо своїми руками і вона рухатиме машинку разом із ними, їй постійно доводитиметься змінювати рух. Тож ми завжди варіюємо наші дії, і через це дитині доводиться варіювати свої, навіть якщо це відбувається в межах тієї самої простої дії або тієї самої простої гри. Тому розвиток і розширення циклів комунікації це дуже, дуже важливо. Як тільки дитина починає розмовляти, все так само: чи можемо ми отримати багато двостороннього використання слів? Як тільки дитина може логічно мислити, чи можемо ми отримати багато логічних комунікативних циклів? Я бачу багато, багато дітей, які з малого віку вже читають та вирішують математичні приклади. Вони можуть використовувати повні, довгі речення, але не можуть підтримувати довгу двосторонню розмову, і саме в цьому складність. Часто це і є пропуском у розвитку багатьох дітей. Отримання довготривалого потоку взаємодії – це дуже важливо.

Отже, Флортайм включає у себе цю полярність, напруженість між слідуванням за дитиною, приєднанням до її світу і затягненням у спільний світ, пошуком задоволення дитини та її радості, та по інший бік – створенням перешкод для неї, аби вона опановувала всі стадії, про які ми говоримо. Це означає, що треба звертати увагу на індивідуальні відмінності дитини, тобто її власні способи сприймання звуків, видів та рухів і модулювання відчуттів, а також звертати увагу на сім’ї, терапевтів і на самих себе, аби знати, як саме працювати з певною дитиною, щоб потрапити до її світу та вплести ваші взаємодії до її нервової системи. Ось в чому суть Флортайм. Ось про що ми говоримо. І ось чому Флортайм це не просто техніка, в якій мамі, чи татові, чи помічнику треба просто 6-10 разів на день займатися з дитиною протягом 20 хвилин вдома; Флортайм це ще й філософія для взаємодій у школі та в магазині чи в машині. Інакше кажучи, треба завжди прагнути мобілізувати всі ці рівні двосторонньої взаємодії.

Google Sites

Report abuse